Босими ногами по битому склу.

О 3 ночі нарешті дописав цей твір...))
***

Босими ногами по битому склу.

Повернувся з роботи, вдома дружина. Пиляє. Мала дитина. Треба гроші, все навколо зводиться до них. Я не хотів собі такого життя... Чорт забирай, я не для цього був створений!

Тому цього виклику я чекав дуже сильно — виклику на війну. Чому? Та просто я більш нічого робити не вмію.

Ще у далекому 1992, наш батальйон був відправлений в Боснію, де я відчув перший смак війни, вдихнув запах смаленого пороху.

Війна — це наркотик.

Після демобілізації я був радий, що вижив і божився більше у це не вв”язуватись. Однак скоро зрозумів, що мене тягне до цього знову.

Отож, нарешті через кілька років довгоочікуваний дзвінок — і я без роздумів покидаю сім”ю і їду на збори. Родина отримуватиме мою зарплату, яка досить немала, тому дружина навіть не бурчала.

На зборах зустрічаю групу таких ще психів, як і я. Всіх нас тут зібрало одне.

Готувалася група миротворців, чи то пак найманців, які мусили наводити порядки на одній з територій на Близькому Сході. Хрестовий похід прямо, трясця йому.

2 тижні приємного пекла підготовки і, нарешті, ми їдемо на завдання. Ми мусили скоїти рейдерський набіг на ворожий збройний склад.

План був розроблений до найменших дрібниць: троє прикривали наші спини, троє сиділо в засаді і в кожного з них була своя роль і своє завдання. Ну а ми, троє найвідірваніших, йшли на прорив. Однак, у мене було спецзавдання.

Хочеться сказати, що воювали ми геть не проти тупого стада вівчарів, а проти досвіченої армії професіоналів.

І можливо, саме тому, наш план провалився.

Двох убили. Вони померли за ідею і, надіюсь, потрапили до Вальгали.

А мене взяли в полон. Страшно, але чорт, весело. Ось вони, гострі відчуття.

З мішком, одягненим на голову, мене привезли у ворожий табір. Коли його зняли, то перше, що можу сказати, що небо було просто пречудовим, таке навіть на картинках рідко побачиш.

Крім того, що мене допитували, мене ще й досить смачно годували. Ті недоїдки, які вони мені кидали, рідко можна зустріти навіть у ресторанах. Натурпродукт — сила.

Але звісно, розмова не про це. Звісно ж, мені запропонували перейти на інший бік. Відповідати одразу не можна було, тому я попросив день на роздуми. Принаймні протягом цього дня я був у безпеці.

Я погодився. Це і було моє спецзавдання — проникнення у довіру противника.

Звісно ж, для нас готували випробування. Це і була посвята. Але така посвята виникала у моїх найгірших побоюваннях — це зняття хрещення і прийняття мусульманства. Тепер уже мені було справді страшно.

Обряд зняття хрещення — це процес який потребує суворої послідовності і віддачі у виконанні. Я здогадувався, що цим все може скінчитись, тому нагуглив в інтернеті про це.

 По-ідеї, якщо непомітно пропустити одну з частин, то процедура буде зірвана. Це як ходіння по битому склу босоніж: варто зробити хоча б один невірний крок чи рух — і готуйся зійти з дистанції і йти латати ногу. У моєму випадку, зійти з дистанції означає бути страченим.

Моя ситуація дещо полегшувалась, адже розхрещення — ритуал радше символічний.

Добре подумавши, вирішив відповідати їм на питання не їхньою мовою, а перекрученою німецькою, тобто замість “Ja” казати “Jahre”. Різниця у вимові майже не помітна для тих, хто не знає мови, але слова абсолютно різні за змістом. Головне, щоб ніхто з них не знав німецької.

Зранку мене вивели на майдан, де вже чекав мулла і охорона. Процедура почалась. На всі його питання я схвально відповідав “Jahre”. Все було б добре, але єхидна усмішка одного з охоронців мене стурбувала. Стурбувала не на жарт, при чому. Але він мовчав, тому все минуло добре і всі лишились задоволені.

Я чекав, на нього. Відчував, що цей охоронець прийде найближчим часом.

Так і сталось. Того ж вечора він зайшов у мою кімнату і міцно зачинив двері. Він мовчав. Я відчув холодний подих смерті. Думаєте злякався? Та ні, я ж сюди для цього і прийшов. Це ж круто, померти на спецзавданні. Та і сім”я отримає певні пільги і компесації.

Він мовчав, а я чекав.

-        Хріново ти вчив німецьку в школі, козаче. - прозвучало від нього, як грім. Рідний голос, такий приємний і прекрасний! Цей чоловік — військовополонений з попередньої групи. Він просто захотів жити і... пройшов ту процедуру... Але тепер буде легше, нам обом буде легше...

Як свіжопосвяченому, мені дали ім”я Ісматулла, що значить “той, що знаходиться під захистом Аллаха”. Круто.

Отож, перша частина моєї місії виконана — проникнення здійснено успішно. Тепер я маю збирати інформацію, і лишати пакет з нею у визначеному місці. Завжди мріяв про таку небезпечну, а головне цікаву і корисну роботу.

А сім”я таки отримала похоронку...

 

І. Гончарук

Фуг...)

Нарешті налаштував цей ЖЖ, яки зареєстрував ще багато років тому. Залив твори на міжнародну журналістику, хай народ читає)) 

Це сталось знову на Кіліманджаро

Ми таке робили часто. Це вже не хобі чи ідеологія, а спосіб життя. Ска-панк музика, джинсові костюми, голена голова. Так, ми — скінхеди, і ми всім задоволені. Ми знаємо, що ми виродки, і нам це подобається. А ще ми любимо ненависні погляди людей, це додає азарту і адреналіну, робить гордими і сильними. Якби люди на нас так не реагували, я б, напевно, ніколи б і не став скіном. Всі нас боялись і тому у нас все вдавалось.

Майже все.

Наша банда часто тусувалась в барі “Кіліманджаро” на околиці міста. Всі знали, що це наша територія і інших поглядів там не терплять.

Останнім часом до нас почали забігати групки антифашистів, які створювали нам певні неприємності. Іноді досить великі, іноді болючі і криваві. Але це нормально, це наш спосб життя. Без ворогів жити невесело в кінці-кінців.

Але пропаганда працює проти нас: цих “благородних лицарів” з часом стає все більше і більше. До цього я думав, що гірших за нас не буває. Коли ні, у нас з”явились неабиякі конкуренти. Але найпаскудніше те, що суспільство їх підтримує, хоч вони нічим не кращі за старих-злих скінхедів.

Отож набіги кочовиків-антифашистів стали регулярними. На жаль, ми їх недооцінили, вони готували нам надто великий сюрприз.

В другій половині ночі в “Кіліманджаро” вже маже нікого не було. Так, ми теж іноді спимо, а не тільки кланяємось портрету Гітлера чи б”ємо негрів. Грав звичний для нас “Оі!”,і і ніщо не віщувало біди. Антифашисти залетіли як завжди очікувано. Несподіванкою було лише те, що прийшло більше ніж 30 озброєних арматурою чи іншим металом молодиків. А нас аж 7. Шанси рівні нулю, ми навіть не встигли викликати підмогу. Нас просто відлупцюваи, завантажили у 2 машини і повезли кудись. Як виявилось пізніше, нас повезли за місто.

Десь посеред поля автомобілі зупинились, нас викинули і дали нам лопати. Серце в п”ятках, давно такого не відчував. Нам наказали копати собі могилу і почали погрожувати пістолетами. І от вперше я відчув себе безпорадним. Але мушу зізнатись, мене це збуджувало. Так, чорт забирай, у мене була ерекція! Мене скоро пришиють а в мене стоїть!

А ми все копали. Копали і мовчали. На наших обличчях все було написано — ми переосмислювали своє життя. Кожен з нас був ладен відмовитись від своїх поглядів, але зізнатись було страшно. А головне, соромно одне перед одним. Ми копали, а вони сміялись. Хто з нас кращий? Та чорт його знає, визначати не мені. Я житиму ще від сили хвилин 20.

Ми копали далі. Але вже не було того страху на обличчях — ми помремо як герої. Який скін про це не мріяв?

Та ніякий. Всі ми герої тільки разом, а окремо перетворюємось у безпомічних баранів.

Яма викопана. Я гордо кинув лопату на купу землі і впевнено сказав: “Ну давай, зроби це, слабак!” Треба ж хоч перед смертю побути героєм.

Вони засміялись у відповідь і всі разом накинулись на нас. Я вже навіть не опирався, просто чекав. Добре підготованих нас вкинули у ями і почали засипати землею. Прикольна фантазія, хлопці передивились фільмів. Навіть смішно якось, мене ховають живцем чорт-зна де. З останніх сил я підняв ліву руку, щоб зробити собі простір для проходу повітря. Так, я справді побачив шанс на виживання. Один з них це побачив і вдарив по ній ребром лопати. Я навіть не кричав, не було сил. Навіть болю не відчув, як такого. Ми дочекались доки вони поїдуть і почали дертись угору.

Я вижив. Ми всі вижили. Думаєте, я змінив свої погляди? Та ні в якому разі, мене навіть почали більше поважати в колективі. Це тяжке випробування, однозначно.

Від того часу минуло 10 років. Пальці від удару лопати правильно так і не зрослись, тому я волію не афішувати свою руку для широкого загалу. І от я знову сиджу в старому-доброму «Кіліманджаро», але вже сам. Тут нічого не змінилось за весь час. Все так само бар повний п»яних скінхедів, акі викрикують «Зігу» один поперед одним. І знову в бар залітає великий натовп антифашистів. Я знаю, для чого вони прийшли, навіть це тут не змінилось за весь час.

Але вони прийшли не по мене, бо я вже не той, що був раніше. В мене дружина, сім’я, робота і нудна буденність. Так, я вже не скінхед. І це не старі рани змусили мене від цього відмовитись. Я просто вже це переріс. Подорослішав і крапка. Лише зламані пальці на лівій руці завжди нагадують мені про мою нерозумну юність. Хоча я не жалкую ні про що.

Банда забрала маленьку групку скінів і повела у невідомому напрямку. Я навіть не намагався допомогти своїм колишнім соратникам. Вони знали на що йдуть, меду і червоних доріжок їм не обіцяв ніхто.
 

Коктебель моїх снів.

Я перестав вірити у містику ще з дитинства. Просто подорослішав, у всіх так буває.

Однак життя саме повернуло у потрібне йому русло. Ні для кого не секрет, що часи міцного гітарного рифу вже давно минули. Почалась епоха електронної музики — епоха трансу.

Про Гоа я чув майже на кожній тусовці. Казали, що це рай на землі, і багато з тих, хто туди їде — назад не повертаються.

Для справки: Гоа — найменший штат в Індії, батьківщина трансу. Берег моря, цілодобова музика, пляжі... накротики... Це таке шалене і ні з чим не зрівнянне почуття свободи, ясності і щастя... І попри все, це дуже страшно. Страшно поїхати і не повернутись, я не готовий все залишити. Страшно...

Я давно перестав вірити у свою силу волі. Ще коли почав палити, хоч божився, що не буду. Тому я вмовив сестру приїхати і забрати мене через 2 тижні. Вона радянського виховання, тому на це зло не поведеться. Добре, що у мене є сестра.

Я з компанією закоханих у транс і LSD наркоманів відкладали гроші на цю подорож цілий рік. Страшно.

Прийшло літо — сезон вибуху на Гоа. Потік відбірного трансу, кислоти. І як наcлідок цього години зловленого кайфу, видінь, прозріння і загублене здоров'я. Хоча хто про нього зараз думає, живемо один раз все-таки, треба спробувати все. Знаю, я придурок.

Те, що ми побачили, а головне відчули там, перевершило всі надії і сподівання. Справді, цього не можна передати словами. Дух Гоа — це більше, ніж танці під кокосовими пальмами. Діджей постає перед людьми в ролі сучасного шамана, який забирає учасників в подорож крізь ніч, переписуючи історію людства. Легкі і повільні треки на початку стають все важчі і циклічніші. На світанку дійство досягає апогею, після чого музика стає більш мелодійною, щоб зустріти схід сонця. І так щоразу, ніч у ніч.

Якщо вам сказали, що це затягує, це була найбільша брехня яку ви чули. Гоа-транс вас просто забирає з кінцями. Це вже не залежність — це стиль життя. Я забув абсолютно все, навіть своє ім'я. Місцеві називали мене Праджангхою, воїном Равани. Я був опирався. Мені, якщо

чесно, було абсолютно все одно. Не до імен.

Перед від'їздом я поклав собі у кишеню мобільний і зашив її, щоб мене можна було знайти. Я знав, що там забуду про все і навіть про це. Просто не звертав уваги ніколи на вантаж у кишені.

Слава Богу, що вона мене знайшла. Сестра, як же я її люблю. Без неї мене б вистачило ще на кілька днів. Рідні б мене більше ніколи не побачили.

В себе я прийшов через кілька тижнів. І ще кілька мені були потрібні для адаптації до життя.

З того часу минуло вже кілька місяців, але мене і досі переслідують синьо-салатово-рожеві-трансові сни.

Я туди хочу... все більше і більше, але страшно...

Комусь сниться Коктебель і море, а мені Гоа і транс. Краще б я поїхав у Коктебель...
 

7 хвилин щастя на інтелект-кемпі. Курасао

Ніколи не думав, що подібна, на перший погляд дитяча, дрібниця може принести стільки щастя дорослій людині.

Захотілось відпочити і відірватись по справжньому. Як справжньому мужику. І я поїхав на інтелект-кемп... Дивно? Так, справді дивно, іноді я сам себе шокую. Але все ж туди поїхав. Я знав, що там не буде вишуканих коктейлів і дівчат у бікіні, але щось таке туди манило...Щось особливе. Можливо, я просто хотів втекти з асфальтної фортеці і вирватись з полону посланця сатани — бюрократії.

Моє перше враження шокувало: там були нормальні люди, а не купка ботанів з КПІшними вусиками і штанами на підтяжках. Однак, як виявилось, вони просто переховувались і готували мені сюрприз.

Особливо набридливий був Аристарх, місцевий “мачо”. Його гидкий голос було чути за версту, а свою здоровенну голову він мив так давно, що, здається, на ній уже звили свої гнізда ластівки. Однак серед собі подібних він вважався певним гуру: вантажив усім мізки розумними словами, а потім говорив якусь ахінею, на яку ми мали образитись. Його компанія сміялась з цього.

Вся історія почалась з того моменту, коли у нас з ним почався страшенний батл: ми почали грати в слова... В цій грі рано чи пізно настає такий момент, коли словниковий запас просто закінчується. І дні через 3 ця мить таки настала. Він завалив мене словами на літеру "К". Для мене це був шок, я просто вже був не у стані переварити всю інформацію і вирахувати усі слова, які були названі упродовж гри.

Здавалось, що це провал, крах надій, сподівань, репутації. Однак раптом, я згадав чудесне слово: “Курасао”. Воно було ідеальним, з якого боку не глянь, адже слів на літеру “О” у нас теж лишилось не так багато. І не важливо те, що я не пам”ятав, що саме воно значить: чи то острів, чи то місто, чи мистецтво якесь. Головне, що таке слово є, а сказати протилежне мій опонент не міг, бо це б дорівнювало визнати себе дурнішим, що в даному товаристві було просто не припустимо.

“Курасао!” - гордо виголосив я. Аристарх підняв праву брову у відповідь. За час гри я його добре вивчив, і це значило, що він розгублений.

І це був мій тріумф. Голодний, смердючий, з жорсткою щетиною, але насправді щасливий. Це відчуття не можна навіть порівняти з першим поцілунком. Ейфорія була неймовірної сили, такого ефекту не досягнеш навіть дорогими наркотиками. Як це не звучить, але я відчув, що чогось у цьому житті досяг і що є не останньою людиною на цьому світі. Можливо, якби був всесвітній потоп знову, то для мене б зарезервували місце на ковчезі.

Але ці прекрасні почуття перервав його огидний голос який сказав мені: “Онкостафілокок”

Чорт...