Abstract

Стаття побудована на аналізі праць французького історика П’єра Нора, який, намагаючись знайти «справжню» історію, доходить до протиставлення історії та пам’яті. В історії домінує, вважає філософ, якщо не відверта політична агітація, то національні імперативи, які ніяк не роблять історію справжньою та об’єктивною. Замість історії потрібно зосереджуватись на правильній пам’яті. Але в умовах, коли сама пам’ять стала розірваною, вона може існувати лише спираючись на «місця пам’яті» – мнемонічні місця. Сила пам’яті тепер зберігається в місцях пам’яті, які накопичують та зберігають історію. Тобто, місця пам’яті втратили фізичний чи географічний сенси, і місцями пам’яті їх робить саме те, завдяки чому вони вислизають із простору історії – сенси, які вони несуть, смисли. Виходячи з такої природи місць пам’яті множинність їх інтерпретацій є нормою. А минуле, таким чином, виявляється полісемантичним простором, орієнтованим на співприсутність багатьох різноманітних версій інтерпретації одних і тих самих меморіальних структур (монументів, історичних фактів і подій, текстів минулого). Звідси випливає зміна уявлень про істинність. Тепер істина не у «фактичності» даних, а в їх «актуальності». Врешті-решт Нора робить досить нищівний для історії висновок, що минуле втратило сенс, історичну свідомість нині має виключно теперішнє, яке і наділяє сенсом усі можливі й припустимі версії минулого, і що офіційна пам`ять (політика пам’яті) пов’язана з практиками вибіркового забування чи пам`ятання.