Abstract

У статті представлена спроба філософського аналізу риторичних витоків політики у нерозривних взаєминах із політичною цінністю риторики. Автор розглядає деякі сучасні проєкти «перевинайдення політики» (особливо принагідно до актуального українського контексту), описуючи їх як феномени рефлексії над рефлексією модерну, або ж вторинної рефлексії модерну. Після постмодерністської критики, розробок комунікативної теорії та складних теоретичних побудов теоретиків Другого («рефлексивного») Модерну, новітня політична філософія, судячи за все, так і не змогла оговтатися від модерних катастроф ХХ століття, адже й сучасні теоретики нових / інших модернів продовжують ходити все тими ж битими шляхами модерністського філософування, де різноманітні реконструкції й «перевинайдення» вартують куди більше, ніж власне самоцінність винахідництва. Відштовхуючись від унаочненого протиставлення агоністичної та полемічної культури, автор пропонує власний проєкт мислення політики як риторичного винаходу, відкритого до безкінечних креативних модифікацій, на противагу полеміці (войовничій суперечці), яка розглядається як аполітичне й антагоністичне до політики явище. Полісний стан суспільства, де перетинаються місто-фортеця і місто-громада, розглянутий як різновид особливого політичного топосу – місця, де концентрується просвітницька свідомість, у його діалектичному зв’язку з войовничим сполохом полемосу (як із сакральним несвідомим, витісненим на маргінес в ході просвітницької секуляризації). Спираючись на ідеї Арістотеля, автор розгортає критику війни як явища, протиставленого принципам безкінечного політичного винахідництва, яке має ґрунтуватися на розвинутому народному красномовстві. Явище фашизації європейських суспільств у ХХ ст. трактується як спроба знищення політики через політизацію полемосу. Задля убезпечення від подібних рецидивів аполітичного, автор пропонує розбудовувати нову політичну теорію, в якій демократична політика була би міцно пов’язана з риторикою й винаходила себе в ній, розвиваючи традиції народного красномовства (як можливості кожному говорити власним голосом). Пропонується помислити політичну риторику як мистецтво множинної варіативності, у той час, як діалектика, будучи мистецтвом, яке зіштовхує між собою чіткі бінарні полемічні опозиції буття-небуття і добра-зла, має нарешті залишити політику в спокої. У протистоянні з політикою як із риторичним винаходом полемос постає як вияв аполітичної діалектики, а тому дослідження феномену війни потребує виходу далеко за межі політики – в позаполісну царину, де переважає не політична, а передовсім релігійна проблематика.