Abstract

Здійснено спробу з’ясувати «читацький канон» та охарактеризувати книжкову культуру православних монастирів ранньомодерного часу київської традиції на прикладі чотирьох обителей Львівської єпархії — Крехівської, Львівської Святоонуфріївської, Підгорецької та Теребовельської. Вибір цих монастирів зумовлено станом джерельної бази, а основними джерелами слугували «списки книг», що їх зазвичай подавали в інвентарних описах. Усі досліджені книжкові зібрання були невеликими за обсягом порівняно з тогочасними католицькими кляшторами, зокрема, найбільше з-поміж відомих, крехівське, налічувало лише бл. 100 томів. Lectio Orthodoxorum монахів Львівської єпархії XVII ст. — це, окрім богослужбових книг, своєрідна «тріада»: святоотцівська духовно-аскетична спадщина, житійна (агіографічна) та проповідницька література. Практично немає античної спадщини — творів давньогрецьких та давньоримських авторів, на вивченні яких базувалась гуманістична система освіти, у тому числі в церковних релігійних закладах. Це опосередковано говорить або про освітній рівень ченців, або, можливо, про відсутність «практичної» потреби у такій лектурі — на відміну від обителей, при яких діяли навчальні осередки. Чи це може бути одним зі свідчень того, що для насельників досліджуваних монастирів основним залишалось молитовне життя, а не «інтелектуальна» праця? Чи такий склад і невеликі обсяги книжкових зібрань можуть виступати одним із арґументів для розгляду цих монастирів як місць, де панував lex orandi, натомість інтелектуальна діяльність, зокрема анґажованість у читання, не видавалася необхідною? Відповідь на ці питання вимагає подальших досліджень.